Ми так жили, немов співали джаз.
Хоча не джаз, а камерні концерти
Зривали нас, і ми ішли в снігах
На гору, де ліси росли і птах
Кричав про щось таємне і відверте,
І від любові можна було вмерти.
Чи хто за нами йшов по тих слідах ?Юрий Андрухович
Елегія післяноворічного ранку
Це – спроба написати вірш про нас,
Про нашу учту, молоду і п’яну,
Яке вино, яку хмільну оману
Вливав у юні горла щедрий час!
Ми так жили, немов співали джаз.
Хоча не джаз, а камерні концерти
Зривали нас, і ми ішли в снігах
На гору, де ліси росли і птах
Кричав про щось таємне і відверте,
І від любові можна було вмерти.
Чи хто за нами йшов по тих слідах ?
Ти, Ігоре, сурмив у свій ріжок,
В якому всі музики триста років
Шукали кайф і висновки глибокі,
А нам зостались метушня і шок,
І птах оцей, і молодий сніжок.
Але яке внизу лежало місто! –
Достоту, як завершений офорт,
Наш подих цвів і рвався із аорт…
Читались вежі злагоджено й чисто,
І я старого пса покликав свистом,
Так ніби то був бройгелівський хорт.
Та я забув, либонь, про головне:
Йшов рік новий, те діялося в січні.
В будівлях спали мляві й анемічні
Гуляки, що набралися до не-
пристойності. А ти пекла мене,
Щоразу інша, не така. Ще з ночі –
ті дві руки у мене на плечах
Я пам’ятав, і темне щось в очах.
Але який кретин повірить в очі ?
Я підбирав ключі, слова пророчі,
Хоча на ранок мій поет зачах…
Ага, внизу трамвай сумирно повз –
Такий порожній, мов нікому діла
Вже не було. Якась душа летіла
Над ним, промерзла, і дзвеніла повз
Петра й Павла в задумі чуйних поз…
…………………………………………………………………………………….
Як тяжко повертатись на рівнину,
Скотитись по гладенькій мерзлоті,
Чи з’їхати, як я, на животі
В ту вуличку, що вигинала спину,
Під маскарона бороду цапину,
Де пияки, трамваї та святі,
Де все одно недремна, мов радар,
Націлений на сни, чигала зрада,
А вихудлий біблійний виноградар
На брамах був розіп’ятий, сподар.
А з радіол шипів різдвяний дар
(хоча його й забрязкала естрада).
Туди, де всюди відбувався сон –
Тяжкий, похмільний, післяноворічний,
Туди, де кожен п’яний був зустрічний,
А всі зустрічні – п’яні. В унісон
Співали ми, забувши про фасон.
Хоч ми й були, мов мандрівні актори,
І в нас був Ігор, він сурмив як ас.
Якась наївна віра у Парнас,
Чи то в Прованс, - але рушала гори!..
Отак ми йшли, немов сліпі у море, -
І ти, і я, і всі навколо нас….. Чогось воно не грає. Слушать тут:
http://prostopleer.com/tracks/4567522lsVh Перевод на русскийПопытка – написать стихи о нас.
Застолья шум и юное веселье,
Вино в крови, и как хмельное зелье
Вливало в наши горла щедро время,
Мы жили так, как будто пели джаз.
И пусть не джаз, но камерных концертов
Срывал нас вихрь, и мы брели в снегах
На гору, где росли леса, и взмах
Крыла чертил свои скрижали,
И от любви смятенно умирали.
Кто нас искал в заметенных следах ?
Как, Игорь, ты трубил в извечный рог,
В нем музыканты целые столетья
Искали кайф и истин междометья,
А нам остались суета и шок,
И птиц полет, и молодой снежок.
Зато каким нам представал наш город! –
Столь четкий, как изысканный офорт,
Дыханье наше билось из аорт…
Читались башни сыгранно и чисто,
И пес, его я вдруг окликнул свистом,
Он был совсем как брейгелевский хорт.
Я заблудился в том календаре,
Шел новый год, мы были в январе,
Гуляки поздние в домах уснули вяло,
Поникли сны, излишеством маня,
А ты была… О, как ты жгла меня,
Всегда другая, не такая, с ночи
Весомость рук на двух моих плечах
Я помнил, темный блеск в твоих очах –
Хотя какой кретин поверит в очи ?
Я подбирал ключи, любовь пророча,
И все ж под утро мой поэт исчах….
Ах, да, внизу трамвай так смирно полз –
Совсем пустой, и никому-то дела
Как-будто не было, но чья душа звенела,
Насквозь промерзшая, когда поверх летела
Петра и Павла индевевших поз….
……………………………………………………………………………………….
И надо ль возвращаться на равнину,
Скользя легко по гладкой мерзлоте,
Скатиться вниз, как я, на животе
В ту улочку, что выгибала спину
За маскарона бородой козлиной,
К трамваям, пьяницам, святых непростоте,
Где всех измен недремлющий радар,
Нацеленный на сны, аркады ада,
Измученный библейский виноградарь
Опять распят на всех воротах града,
Из радиол шипел последний дар.
(И Рождество измучила эстрада)
Туда, где властвовал повсюду сон,
Хмельной, тяжелый, посленовогодний,
Где каждый встречный пьяным был сегодня,
И каждый пьяный встречным. В унисон
Мы пели все, в душе презрев фасон.
Мы были словно странники-актеры,
И с нами Игорь, он трубил как ас,
Как мы наивно верили в Парнас,
Или в Прованс – но мы сносили горы!..
Вот так мы шли вслепую, будто в море..
И ты, и я, и мир в пределах нас..
Нехай цей джаз продовжується